Найбільше повстання, що знайшло підтримку міжнародної громадської думки. Повстання мало характер партизанської війни, під час якої відбулося близько 1 200 битв і сутичок. Скінчилося поразкою повстанців, з яких кількадесят тисяч загинули в сутичках, близько 1 000 були страчені, близько 38 000 засуджені до каторги чи заслані до Сибіру, а близько 10 000 подалися на еміграцію. Місто Вільно було пацифіковане російськими загонами Муравйова, який вдався до жорстоких розправ.
Зміст
1Передумови повстання
2Початок повстання
3Кінець повстання
4У літературі
5Див. також
6Примітки
7Джерела та література
7.1Література
8Посилання
Передумови повстання
Причиною повстання стало прагнення передової частини польсько-литовського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню національного руху Республіки Обидвох Націй сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії.
Польські патріотичні організації, що виникли наприкінці 1850-х років у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозумінні з російськими змовниками. Наприкінці 1861 року у національному русі склалися два головні політичні табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних».
«Білі» представляли переважно помірковані шляхетські та буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно з кордонами 1772 року, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 року (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельопольським, виступали за досягнення угоди з імперіалізмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства.
У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці до повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів у Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863 року.
Початок повстання
ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 10(22) січня 1863 року ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 року ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
Кінець повстання
У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня1863 року «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 року імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.[2]
Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.
У літературі
Національно-визвольна боротьба білоруського народу проти Російської імперії (1863—1864) описана в романі білоруського письменника Анатолія Боровського«Волею обраний». Роман відзначений літературною премією «Воїн світла» (2016). Описує історію кохання ватажка білорусько-польського повстання 1863—1864 років проти російського імперіалізму Вікентія (Кастуся) Калиновського та Марії Ямонт, яке вони пронесли через боротьбу, довівши, що у світі немає нічого важливішого від любові. Зосередившись на почуттях героїв роману, письменник пояснює, чому повстання зазнало поразки.[3]
В. Ю. Константинов. Польське повстання 1863-64 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
Посилання
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Січневе повстання (1863)
Олександр Колянчук. Українські епізоди в Січневому повстанні (1863—2013)
Олена Бачинська. Українська складова у польському національному русі: з повідомлень російського консула в Галаці
Ярмошик І. Листопадове (1830—1831) та Січневе (1863) польські повстання проти царизму на сторінках часопису «Rocznik Wołński» (1930-ті роки)
Юрій Земський. Українсько-польське непорозуміння в ході повстання 1863 року
Валентин Бендюг. Польські повстання: український аспект (завершення теми)
Komisja Wojskowo — Sądowa przy sztabie Kijowskiego Okręgu Wojskowego do spraw politycznych (пол.)
Уладзімір Хільмановіч. Паўстаньне 1863 году: асноўныя стэрэатыпы (біл.)
Бендин А. Без ярлыков и штапмов. Образ виленского генерал-губернатора М. Н. Муравьева в белорусской историографии // Беларусская думка, чэрвень 2008[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
До 160-річчя початку Польського повстання 1863–1864 років. ЦДІАК. 26 січня 2023. Процитовано 31 січня 2023.
Словники та енциклопедії
Большая российская энциклопедия · Універсальна литовська енциклопедія · BabelNet · Encyclopædia Britannica · Internetowa encyklopedia PWN
Походи Ольгерда на Москву (1368—1372) • Тросненська битва (1368) • Стояння на Угрі (1408) • Битви під Вязьмою (1492—1494) • Битва на Ведраши (1500) • Битва під Мстиславлем (1501) • Битва на озері Смоліно (1502) • Битва під Оршею (1514) • Облога Смоленська (1514) • Облога Полоцька (1518) • Облога Стародуба (1535) • Облога Полоцька (1563)
Битва за Полоцьк (1579) • Інтервенція в Москву (1605) • Інтервенція в Москву (1610) • Битва на річці Шкловці (1654) • Облога Могильова (1655) • Могильовське повстання (1661) • Битви війни 1654—1667 років • Облога Полоцька військами Петра І (1710) • Битва під Крупчицями (1794) • Битва під Рацлавицями (1794) • Віленське повстання (1794)
Битва під Кейданами (1831) • Битва під Янджеєвом (1831) • Битва під Дашавом (1831) • Битва під Тьолковом (1863) • Милавідзька битва (1863) • Битва під Ласасіном (1863) • Битва під Панасовкою (1863)
Походи Ольгерда на Москву (1368—1372) • Тросненська битва (1368) • Стояння на Угрі (1408) • Битва на Суходреві (1445) • Прикордонна війна (1487—1494) • Війна 1500—1503 років (Битва на Ведраши (1500) • Битва під Мстиславлем (1501) • Битва на озері Смоліно (1502) • Облога Смоленська (1502)) • Війна 1507—1508 років • Десятирічна війна (1512—1522) (Облога Смоленська (1514) • Битва під Оршею (1514) • Облога Опочки (1517) • Облога Полоцька (1518)) • Стародубська війна (1534—1537) (Облога Чернігова (1534) • Облога Гомеля (1535) • Облога Стародуба (1535)) • Лівонська війна (Бій під Невелем (1562) • Облога Полоцька (1563) • Облога Озерища (1564) • Битва при Чашниках (1567) • Облога Чернігова (1579) • Рейд Радзивілла (1581))